З історії західноукраїнських земель

ЛЬВІВ ПОЧАТКУ ХVІІІ СТОЛІТТЯ В «МЕМУАРАХ ПРО МАКСИМІЛІАНА-ЕМАНУЕЛЯ, ГЕРЦОГА ВЮРТЕМБЕРЗЬКОГО»

Ігор Кочергін — 2025-10-15

DOI https://doi.org/10.33402/zuz.2025-21-3-13

Комплексно проаналізовано важливе джерело з історії України початку ХVІІІ ст. – «Мемуари про Максиміліана-Емануеля, герцога Вюртемберзького, полковника драгун ського полку на шведській службі» (1740). Підтримано гіпотезу історика І. Борщака, що ймовірний автор цих мемуарів – це французький просвітник Й. Г. С. Формей, який жив у Німеччині, і написав свій твір, ґрунтуючись на записах секретаря та духівника принца вюртемберзького Й. В. Барділі. Спростовано твердження, поширене в науковій літературі, що вюртемберзький принц Максиміліан Емануель був двоюрідним братом шведського короля Карла ХІІ, і наведено таблицю, яка унаочнює їхній родинний зв’язок. Особливу увагу приділено опису штурму Львова у вересні 1704 р. і його тогочасних визначних пам’яток та діяльності шведського короля Карла ХІІ і його близького соратника принца вюртемберзького Максиміліана Емануеля. Показано роль відомих шведських воєначальників, які відзначилися при захоплені Львова, як-от полковників Е. Д. фон Крассова, К. А. фон Бухвальдта, К. Г. Дюкера, генерала М. Стенбока. Визначено політичні, економічні, моральні та дипломатичні наслідки цієї перемоги для подальшого перебігу Північної війни. Відзначено особливу прихильність й увагу завойовників до некатолицького населення Львова: православних (греко-католиків), вірменів і юдеїв. Названо головних діячів релігійних громад міста, змушених контактувати із шведськими загарбниками і згаданих у мемуарах, до прикладу, католицького архиєпископа К. Ю. Зеліньскі, вірменського архиєпископа В. Гунаняна, православного, а згодом греко-католицького єпископа Й. Шумлянського.

«ТЕКИ ШНАЙДЕРА» ЯК ДЖЕРЕЛО ДО ІСТОРІЇ СЕЛА ПІДГІРЦІ НА ЛЬВІВЩИНІ (1790–1870)

Іванна Папа — 2025-10-15

DOI https://doi.org/10.33402/zuz.2025-21-14-33

Введено до наукового обігу та розглянуто одну з «Тек Шнайдера», присвячену с. Підгірці Золочівського р-ну Львівської обл. Зазначено, що зібрані в ній матеріали до волі різноманітні й відповідають задуму А. Шнайдера використати їх для формування енциклопедичної статті з історії населеного пункту. Відзначено, що ця стаття мала би стати частиною амбітного задуму дослідника опублікувати багатотомну Енциклопедію Галичини, де мав би бути представлений кожен найменший населений пункт. Серед матеріалів теки виявлено оригінальні документи кінця XVIII – середини XIX ст. (польською, німецькою, латинською мовами), списки сільських мешканців і від повідно виборців до Галицького крайового сейму за 1867–1870 рр., рукописні замітки та власноручний рисунок карти місцевості, а також вирізки з газет, окремі сторінки з книжок із публікаціями про Підгірці (Підгорецький замок, підгорецький Благовіщенський монастир, літописне Пліснесько тощо). Зауважено, що всі ці матеріали супроводжують бібліографічні замітки дослідника про видання, де можна більше дізнатися на певну тему. Констатовано, що доволі цікавими є фрагменти кошторисів підгорецького Благовіщенського монастиря за 1823–1824 рр., які, крім фінансової інформації, містять згадки про місцевих мешканців, а також мешканців м. Золочів (зокрема євреїв), де здійснювала ся закупівля товарів. Спостережено, що багато уваги дослідник також приділяв інформації про природні ресурси населеного пункту (ліси, водойми і джерела, поклади корисних копалин (бурого вугілля) та порід (глини)), а також звертав увагу на різні цікавинки з місцевого життя, зокрема наявність поштової стації у першій третині XIX ст. і друкарні при замку наприкінці XVIII – на початку XIX ст. Виснувано, що ця miscellanea матеріалів із теки не дає синтетичної картини по всякденного життя в досліджуваний період у розрізі одного села, однак акцентує на по діях, які без скрупульозності А. Шнайдера залишилися б непоміченими.

ПРОТИПОЖЕЖНА БЕЗПЕКА ЧЕРНІВЦІВ У КІНЦІ XVIII – ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XIX СТОЛІТТЯ: ЕТАПИ СТАНОВЛЕННЯ ТА АДМІНІСТРАТИВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ

Сергій Бабчук — 2025-10-15

DOI https://doi.org/10.33402/zuz.2025-21-34-41

Досліджено процес становлення протипожежної безпеки в м. Чернівці в період кінця XVIII – першої половини XIX ст., у контексті входження Буковини до складу Австрійської імперії. Проаналізовано нормативно-правову базу, адміністративну практику та соціальні механізми реалізації протипожежної політики, опираючись на матеріали Державного архіву Чернівецької області, низку імперських циркулярів і місцевих розпоряджень. Дослідженням охоплено як ранні спроби організації пожежної безпеки за барона К. фон Сплені (імперського комісара Буковини в 1775–1778 рр.), так і комплексні реформаторські ініціативи Й. фон Енценберга (імперського комісара Буковини в 1778–1786 рр.), що започаткували цілісну систему пожежного регулювання, урбаністичного перепланування й архітектурної трансформації міста. Увагу зосереджено на комплексі правових приписів, які регламентували забудову, поведінку жителів у разі виникнення пожежі, а також участь населення в гасінні вогню. Детально простежено взаємозвʼязок протипожежної й архітектурної політики в місті: від поступової заборони дерев’яних конструкцій до стимулювання будівництва із вогнетривких матеріалів через податкові пільги. Подано аналіз документів про розподіл Чернівців на квартали, встановлення обов’язків квартальних і нічних сторожів, механізми сигналізації й мобілізації міщан до гасіння пожеж. Описано соціальні форми винагород та відповідальності, які формували колективну участь у боротьбі з вогнем.

УКРАЇНСЬКА ІДЕЯ У СТОСУНКАХ УКРАЇНСЬКОЇ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ ГАЛИЧИНИ ТА НАДДНІПРЯНЩИНИ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ СТОЛІТТЯ

Леонід Зашкільняк — 2025-10-15

DOI https://doi.org/10.33402/zuz.2025-21-42-54

Зазначено, що формування модерної української національної ідеї та національно- визвольного руху відбувалося у ХІХ – на початку ХХ ст., а їхня поява і поширення про ходили у складних умовах поділу головної маси українського етносу між двома імперія ми – Романових і Габсбурґів, які в різний спосіб намагалися перешкодити утвердженню їх модерної національної свідомості. Зауважено, що всупереч утискам і переслідуванням імперських властей невелика група освіченої української інтелігенції підо впливом європейських демократичних ідей сформувала й легітимізувала у ХІХ ст. ідею окремої національної спільноти, опираючись на етнокультурні особливості населення українських земель. Простежено, що у другій половині ХІХ ст. нечисленні кола української інтелігенції в Наддніпрянській Україні та Галичині налагодили відносини і розвинули активну культурну та просвітницьку діяльність серед українського населення двох тогочасних імперій. Констатовано, що через репресії і переслідування українців у Росії центр суспільного й культурного життя та формування національних програм перемістився до Галичини, де після конституційних реформ в Австрії 1860-х років виникли умови для легальної політичної діяльності. Вказано, що результатом відносин і співпраці українських інтелектуалів Наддніпрянщини та Галичини стало заснування і зміцнення українських громадсько-культурних й освітніх організацій (Товариство ім. Шевченка), численних періодичних видань («Діло», «Правда», «Зоря» тощо) в Галицькій провінції Австро-Угорщини, які відіграли провідну роль у розвитку українського національного руху.

ЛИСТУВАННЯ ПАНТЕЛЕЙМОНА КУЛІША ТА ЯКОВА ГОЛОВАЦЬКОГО (КІНЕЦЬ 1850-х РОКІВ – 1867 РІК)

Ігор Райківський — 2025-10-15

DOI https://doi.org/10.33402/zuz.2025-21-55-79

Проаналізовано листування двох видатних діячів українського національного відродження П. Куліша та Я. Головацького в кінці 1850-х років – у 1867 р. Встановлено, що вони особисто познайомилися в червні 1858 р. під час короткотривалого Кулішевого візиту до Львова, а після деякої перерви між ними почалася кореспонденція: об мін науковою і художньою літературою, інформацією про стан і перспективи розвитку українського національного руху. Зауважено, що П. Куліш підтримав діяльність Я. Головацького, спрямовану на розвиток живої народної мови та введення її в літературу, збереження кириличного правопису в умовах «азбучної війни» 1859 р. Зазначено, що Я. Головацький, звертаючись у перших листах до наддніпрянського діяча як свого «бра та» із закликом підтримки національного руху галицьких русинів у його протистоянні з поляками, посилив Кулішевий інтерес як громадського діяча до австрійської Галичини. З’ясовано, що на початку 1860-х років П. Куліш, увійшовши в більш тісні стосунки з «ранніми» народовцями в Галичині, поступово втратив інтерес до Я. Головацького, з його дедалі виразнішою еволюцією на відверто русофільські, промосковські позиції. Встановлено, що наддніпрянський діяч листувався з лідерами народовців, а його твори публікували не лише тогочасні народовські, а й русофільські видання. Наголошено, що, перебуваючи на російській державній службі у Варшаві з кінця 1864 р., П. Куліш відновив листування з Я. Головацьким. Зазначено, що ці контакти перервала публікація в москвофільських виданнях двох Кулішевих приватних листів до нього у вересні–жовтні 1866 р., що із відповідними коментарями мала гучний резонанс і засвідчила різке роз межування в національному русі Галичини між галицькими народовцями й русофілами.

ОЛЬГЕРД БОЧКОВСЬКИЙ ПРО ФОРМУВАННЯ НАЦІЙ У ХІХ – ПЕРШІЙ ТРЕТИНІ ХХ СТОЛІТТЯ

Володимир Комар — 2025-10-15

DOI https://doi.org/10.33402/zuz.2025-21-80-88

Встановлено, що науковий доробок О. Бочковського залишається актуальним на сучасному етапі державотворчих процесів в Україні, особливо в контексті боротьби за національну ідентичність, політичний суверенітет і культурну ідентифікацію українців. Ідейну й методологічну спадщину мислителя класифіковано на основі поєднання проблемно-тематичного та структурно-аналітичного підходів і систематизовано в кількох напрямах: теоретичне обґрунтування націології як науки; аналіз етно- й націогенезу; обґрунтування поняття нації; розгляд ролі мови, культури, релігії у формуванні національної ідентичності; критика расових ідеологій та авторитарних моделей націоналізму. Проаналізовано націологічні ідеї О. Бочковського як одну з перших спроб сформувати цілісну науку про націю в українському та європейському науковому просторі першої половини ХХ ст. З’ясовано, що вчений розглядав націю не як біологічне чи етнічне утворення, а як свідомий вибір і результат суспільного розвитку, в основі якого була культурна спадщина, національна воля та історична пам’ять. Констатовано, що значну увагу О. Бочковський приділяв взаємозв’язку нації та державності, а також сформулював концепцію націократії як політичного ідеалу, основаного на принципах демократичного самовизначення народів.

ІВАН КРИП’ЯКЕВИЧ І БОРОТЬБА ЗА ПОДІЛ ЛЬВІВСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ

Ліана-Марія Бліхарська — 2025-10-15

DOI https://doi.org/10.33402/zuz.2025-21-89-101

Досліджено участь І. Крип’якевича в українському студентському русі в 1904–1910 рр. у контексті боротьби за поділ Львівського університету. Проаналізовано діяльність українських студентських організацій, спрямовану на створення національного університету в багатонаціональному середовищі Галичини як частини імперії Габсбургів. Розглянуто механізми організації студентських демонстрацій, а також їхню видавничу ініціативу, зокрема часопис «Молода Україна» в 1905 р. і 1910 р. На основі біографічного підходу простежено, як залучення до організованих форм студентського руху та публічних виступів вплинуло на формування ідентичності й наукових інтересів І. Крип’якевича. Зазначено, що початок ХХ ст. позначився перетворенням університетської справи на символ ширшої боротьби за національні та культурні права, а також на арену формування ідейних орієнтирів нового покоління української інтелігенції. Простежуючи дискусії студентів під час організації демонстрацій та їхні публічні виступи, стверджено, що студентська активність поєднувала елементи мобілізації суспільства до зацікавлення політичними питаннями, популяризації та покращення рівня освіти серед народу і творення національної спільноти. Через аналіз стратегій студентських організацій та участі в них І. Крип’якевича досліджено соціокультурні умови формування його світогляду. Студентський період життя вченого розглянуто як основний етап формування національної та професійної ідентичності, у якому поєдналися наукові пошуки і громадська активність. Стверджено, що в ширшому контексті це – частина процесу політичної соціалізації української молоді початку ХХ ст., який зумовив появу покоління інтелігентів, здатних інтегрувати наукову й освітню працю у суспільно-національні проєкти.

ВИПРОБУВАННЯ ВІЙНОЮ: ЖИТТЯ І ДІЯЛЬНІСТЬ СТЕПАНА ФЕДАКА В 1914–1918 РОКАХ

Богдан Савчук — 2025-10-15

DOI https://doi.org/10.33402/zuz.2025-21-102-120

Проаналізовано життя та суспільно-політичну діяльність С. Федака – українського адвоката, фінансиста, керівника страхового товариства «Дністер», громадського діяча в період Першої світової війни. Простежено трансформацію його ролі від аполітичного учасника окремих ініціатив до провідного репрезентанта українських національних організацій підо впливом воєнних обставин. Зокрема, висвітлено причини рішення С. Федака залишитися у Львові напередодні вступу російських військ, його участь у делегаціях до австрійської та російської адміністрацій, а також обставини арештів і депортації як «заручника» окупаційної влади. Наголошено на системності антиукраїнської політики російського Генерал-губернаторства в Галичині, що виявлялася в репресіях проти національно свідомої інтелігенції, політиці русифікації та паралізації українських інституцій. Окрему увагу приділено київському періоду перебування С. Федака (червень 1915 р. – серпень 1916 р.), куди його було вивезено після арешту у Львові. Проаналізовано умови утримання заручників, їхню адаптацію до імперської політики контролю і можливості обмеженої суспільної активності. Розкрито внесок діяча в організацію допомоги галицьким переселенцям та арештованим: надсилання грошових переказів і речей першої потреби, координацію з місцевими українськими організаціями. На основі епістолярних джерел (листування з В. Охримовичем) і мемуарів реконструйовано мережу взаємодопомоги, що поєднувала Київ із віддаленими регіонами Російської імперії та засвідчила стійкість української спільноти в умовах гуманітарної кризи. Досліджено діяльність С. Федака після повернення до Галичини восени 1916 р., коли він активно долучився до відновлення мережі українських господарських, суспільно-політичних і благодійних організацій. Висвітлено його участь у роботі Народного комітету УНДП, у благодійних проєктах із підтримки сиріт, зокрема у створенні Фонду митрополита А. Шептицького, а також обрання до Тимчасової Ради міста Львова, де він послідовно відстоював українські інтереси в умовах польсько-українських суперечок. Окрему увагу зосереджено на ролі С. Федака в державотворчих процесах 1918 р., коли він на короткий час очолив УХУ – структуру, відповідальну за продовольчу політику ЗУНР, брав участь у переговорах із польською стороною та намагався налагодити діалог заради мирного співіснування. Вказано, що стаття ґрунтується на сукупності джерел: мемуарах, українській і польській періодиці, архівних матеріалах та науковій літературі. Показано, що досвід С. Федака організаційної та благодійної діяльності становив вагомий внесок у формування засад громадянського суспільства й української державності. Виснувано, що воєн ні випробування висунули його на провідні позиції в українському національному русі, перетворивши на символ тяглості інституційного життя.

МОЛИТВА В ОКОПАХ: ДУХОВНО-РЕЛІГІЙНЕ ЖИТТЯ У ЛАВАХ УКРАЇНСЬКИХ СІЧОВИХ СТРІЛЬЦІВ В УМОВАХ ВЕЛИКОЇ ВІЙНИ (1914–1918)

Наталія Колб — 2025-10-15

DOI https://doi.org/10.33402/zuz.2025-21-121-133

Вказано, що одним із завдань командування у створеному з початком Світової війни Легіоні УСС стало забезпечення бійцям можливості задовольняти свої духовно-релігійні потреби. Наголошено, що більшість січовиків визнавали себе віруючими, лави легіону обʼєднували представників різних віросповідань і конфесій, серед яких домінували греко-католики. Проілюстровано, що новобранці, які проходили бойовий вишкіл у резервній частині УСС, а також бійці, що перебували на відновленні після поранень, мали можливість відвідувати богослужіння, а для надання їм духовної послуги було при значено капелана. Наголошено, що участь у відправах ставала виявом бажання і духовної потреби самих бійців, якою вони охоче користувалися. Вказано, що капеланський супровід існував і для бійців, які перебували на фронті. Зазначено, що протягом війни цю посаду почергово обіймало кілька греко-католицьких священників. Описано, як військові душпастирі відвідували бійців на лінії фронту, організовували для них польові богослужіння та сповідь, розраджували, підтримували, залишалися близько навіть в умовах активних обстрілів і небезпеки. Зазначено, що такі богослужіння та духовні відвідини ставали джерелом моральної підтримки для бійців. Зауважено, що відзначення великих свят літургійного року організовували в легіоні з особливою урочистістю. Закцентовано, що особливі емоції серед стрільців викликало святкування Різдва, що асоціювалося з дитинством і родиною, а частковою розрадою та способом психологічної втечі від сумної реальності ставало виконання колядок, однак серед бійців не спостерігалося тенденції нарікання на Бога. Проілюстровано, що при ватна молитва часто товаришила бійцям на щодень, а в моменти особливої небезпеки і загроз ставала духовною опорою.

МИХАЙЛО ХРОНОВ’ЯТ: ЗАБУТІ ІМЕНА

Богдан Орищак — 2025-10-15

DOI https://doi.org/10.33402/zuz.2025-21-134-144

Представлено біографію М. Хронов’ята – видатного українського громадського, кооперативного й військового діяча, інженера-агронома, який залишив помітний слід в історії українського національного руху першої половини ХХ ст. Висвітлено основ ні етапи його життя та діяльності: від здобуття освіти й початку суспільної роботи до участі у військових підрозділах під час Першої та Другої світових воєн. Показано його організаційні здібності як керівника «Просвіти» й молодіжних спортивних товариств, завдяки чому формувалися національно свідомі покоління українців у Галичині. Значну увагу приділено його внеску в розвиток кооперативного руху, що був важливою складовою економічної стратегії українського суспільства, спрямованої на подолання соціальних і фінансових труднощів у міжвоєнний період. Окреслено маловідомі сторінки діяльності М. Хронов’ята в українській діаспорі, зокрема його зусилля щодо збереження національної ідентичності, підтримки культур них традицій та популяризації ідей кооперації серед молоді. Простежено взаємозв’язки діяча з іншими відомими постатями українського визвольного руху, що дає можливість глибше зрозуміти його роль у загальнонаціональному процесі боротьби за державність. Наголошено, що вивчення біографії М. Хронов’ята ускладнює брак архівних матеріалів, однак використання друкованих джерел, мемуаристики та публіцистики дають змогу відтворити суспільно-політичний контекст його життя і діяльності. Зауважено, що зроблені висновки підтверджують значення індивідуальної постаті в історії українського визвольного руху. Констатовано, що аналіз життя М. Хронов’ята демонструє, як особиста посвята та відданість ідеї незалежності могли стати вагомим чинником у збереженні та розвитку української справи навіть у найскладніших умовах війни, еміграції та переслідувань. Зазначено, що дослідження має наукове та суспільне значення, адже повертає із забуття одну з малодосліджених постатей, яка заслуговує на належне місце в історіографії та колективній пам’яті українців.

РУСОФІЛИ ГАЛИЧИНИ ТА ПОЛЬСЬКА ВЛАДА МІЖВОЄННОГО ПЕРІОДУ: МІЖ ПРОТИСТОЯННЯМ І СПІВПРАЦЕЮ

Ірина Орлевич — 2026-04-20

DOI https://doi.org/10.33402/zuz.2025-21-145-180

Розкрито відродження русофільства (москвофільства) в міжвоєнний період і його інституалізацію в РНО 1923 р. Показано, що цьому сприяли конформізм представників цієї течії щодо польської влади й підтримка з її боку, що дало змогу офіційно уконституюватися в новій політичній системі. Простежено диференціацію тогочасного москвофільського руху (розкол у 1926 р. та утворення РАП), яку спричинили намагання державної влади використати РАП для роз’єднання українських політичних сил і прагнення членів цієї партії заволодіти Народним домом. Розглянуто позицію москвофілів щодо тогочасних актуальних питань для українців Галичини в галузі науки, освіти, економіки та релігії, порівняно з позицією польської влади. Схарактеризовано ставлення русофілів до уряду, участь у владних структурах і кампаніях (зокрема у виборах 1928 р. і 1930 р.). Визначено відмінності між РНО та РАП, зокрема в їхніх відносинах із владою, оцінці пацифікації та інших складних сторінок історії українсько-польських взаємин. Проаналізовано термінологічні характеристики русофілів, їхні ідейні переконання і розуміння їх польською владою, її офіційні означення українців та представників русофільства. Проілюстровано кількісний і якісний склад політичної еліти міжвоєнного москвофільства, з’ясовано їхню професійну заангажованість, рівень освіти, можливості кар’єр ного росту для українців у міжвоєнній Польщі.

АГРАРНЕ ПИТАННЯ ЯК ПОЛІТИЧНА ДОМІНАНТА МІЖВОЄННОЇ ПОЛЬЩІ

Віталій Виздрик — 2025-10-15

DOI https://doi.org/10.33402/zuz.2025-21-181-189

Комплексно проаналізовано аграрну політику Другої Речі Посполитої на західноукраїнських землях у міжвоєнний період (1919–1939) в контексті реалізації польської колонізаційної стратегії. Досліджено, як формально задекларовані цілі земельної реформи – ліквідація великої земельної власності, створення самостійних фермерських господарств, зменшення аграрного перенаселення – польська влада використала для досягнення політичних і національних цілей. Особливу увагу приділено аналізу законодавчих актів 1919, 1920 та 1925 рр., які регламентували перебіг реформ, а також їх реальному втіленню на територіях, де переважало українське населення. Доведено, що основним інструментом колоніальної політики стала система військово-цивільного осадництва, яка передбачала надання привілейованих умов польським ветеранам і добровольцям на сході держави. Зазначено, що осадники отримували землю безкоштовно, користувалися фінансовими пільгами, а також їх активно залучали до адміністративного управління на місцях, що підривало позиції корінного українсько го селянства. Стверджено, що створення таких поселень виконувало не лише економічну, а й чітко окреслену геополітичну функцію – слугувало інструментом закріплення польського етнічного і політичного контролю на українських територіях. Розглянуто і правові механізми дискримінації: законодавче встановлення нерівних норм землеволодіння для різних регіонів, обмеження прав українців на придбання землі, переважно добровільна парцеляція, сприятлива для великих землевласників, а також роль Державного сільськогосподарського банку, який кредитував переважно заможні польські господарства. Також проаналізовано вплив спекулятивного зростання цін на землю, що унеможливлювало її придбання мало- і безземельними українськими селянами. Аграрну політику Другої Речі Посполитої розглянуто як цілісний комплекс заходів, спрямованих на колонізацію західноукраїнських земель під виглядом соціально-економічної реформи. Зазначено, що вона не вирішила аграрного питання, а навпаки – по глибила соціальну й національну напругу в регіоні. Виснувано, що одержані результати сприяють глибшому розумінню специфіки національної політики міжвоєнної Польщі, соціальної структури західноукраїнського села, а також причин зростання протестного потенціалу серед українського селянства в міжвоєнний період.

«ВИШЕНСЬКА САЛАМАХА»: ПАРАФІЯЛЬНІ СТОСУНКИ В СУДОВІЙ ВИШНІ 1930-х РОКІВ У СВІТЛІ ЛИСТІВ ОТЦЯ ОСИПА ЯХИМОВИЧА ДО ВЛАДИКИ ЙОСАФАТА КОЦИЛОВСЬКОГО

Мар'ян Хомяк — 2025-10-15

DOI https://doi.org/10.33402/zuz.2025-21-190-200

На основі листів сотрудника о. О. Яхимовича до Перемишльського єпископа Й. Коциловського досліджено внутрішньопарафіяльні стосунки у греко-католицькій громаді Судової Вишні 1930-х років. Проаналізовано загальні параметри та специфіку українського парафіяльного життя міста, частково розділеного в церковно-адміністративному вимірі між двома храмами. Зазначено, що епістолярні джерела розкривають конфлікти між духовенством, братствами (церков Пресвятої Трійці та Преображення Господнього) і парафіянами: суперечки довкола управління церковним майном, організації реколекцій, діяльності захоронки, ремонтів та збору коштів. Висвітлено розвиток конфліктів і зловживання у братствах Судової Вишні. Вивчено стосунки між місцевим духовенством і парафіянами міжвоєнного періоду, закцентовано на постаті автора листів – о. О. Яхимовича. Подано основні віхи його біографії, які допомагають зрозуміти не лише духовну кар’єру священника, а й його місце в парафіяльній спільноті. Особливу увагу сконцентровано на щирому прагненні священника вирішити складні та кризові ситуацій у парафії, повʼязані з нехтуванням проводом братства позиції пароха, опозицією значної частини братчиків до свого проводу, непрозорістю у використанні коштів братством, що загалом створило атмосферу напруження та недовіри в парафії. Спостережено, що листи о. О. Яхимовича дають важливий матеріал для історії матеріально-економічного життя парафії, її повсякденного побуту, історії колективної свідомості й ментальності українського суспільства 1920–1930 рр. у Галичині. Виснувано, що кореспонденція о. О. Яхимовича до єпископа Й. Коциловського – це важливе джерело для реконструкції стосунків у греко-католицькій парафії Судової Вишні міжвоєнного періоду, передовсім фінансових, організаційних і духовних аспектів її життя.

ПРОПАГАНДИВНИЙ ДИСКУРС ВСТАНОВЛЕННЯ НАЦИСТСЬКОЇ ОКУПАЦІЙНОЇ ВЛАДИ В 1939–1941 РОКАХ У ГЕНЕРАЛ-ГУБЕРНАТОРСТВІ НА СТОРІНКАХ УКРАЇНОМОВНОЇ ПРЕСИ

Юлія Артимишин — 2025-10-15

DOI https://doi.org/10.33402/zuz.2025-21-201-219

Висвітлено основі етапи становлення нацистської окупаційної адміністрації після поділу Польщі 1939 р., формування владних і пропагандивних структур ГГ для польських окупованих областей. Проаналізовано тематичне та змістове наповнення публіка цій україномовної преси 1939–1941 рр. (до 22 червня) про встановлення нового владного режиму – Третього Райху. Показано процес формування пропагандивних структур, які діяли у ГГ. Зауважено, що спершу було створено Департамент народної освіти та пропаганди, який згодом перетворено на Головний відділ пропаганди. Наголошено, що окремо діяло Управління начальника преси Генерал-губернаторства, створене 15 серпня 1940 р. Проаналізовано положення та регламенти 1939–1940 рр., які узгоджували видавничий процес, цензуру. Зауважено, що, відповідно до владних постанов зазначеного періоду, діяльність усіх видів видавничих підприємств потребувала дозволу Департаменту народної освіти та пропаганди у ГГ. Зауважено, що також запроваджувалися вимоги про отримання дозволу на функціювання друкарень усіх видів, а також формувався максимальний перелік публікацій (періодичних і неперіодичних), для друку яких був потрібен дозвіл. Проаналізовано часописи «Вістник Українського Центрального Комітету», «Холмські вісті», «Краківські вісті. Народний часопис Ґенерального Ґубернаторства». Встановлено, що в першому виданні головно репрезентовано процес формування владної структури ГГ, організаційні проблеми творення УЦК, співпрацю з осередками на місцях. Простежено, що редакції «Холмських вістей» і «Краківських вістей» дотримувалися офіційно визначених пріоритетів у підборі тем та авторів, а зважачаючи на порозуміння між Радянським Союзом і Третім Райхом, у публікаціях відсутня антирадянська ритори ка, натомість вміщено замітки про формування лінії розмежування, тісну співпрацю між державами та переселенську акцію по обидва боки кордону. Зауважено, що процес переселення окреслено як дружню умову, що дає можливість німцям і українцям, білорусам і росіянам (москалям) повернутися та об’єднатися зі своїми державами. Наголошено, що ідеологічне підґрунття переселенської акції відповідає планам обох керманичів.

РУХ «СХРЕЩЕНІ СТРІЛИ» НА ЗАКАРПАТТІ (1938–1942)

Ерік Марусич — 2026-04-20

DOI https://doi.org/10.33402/zuz.2025-21-220-234

Зазначено, що в останні роки було опубліковано численні праці з історії ультра правих партій в Угорщині, однак наукова література, що стосується історії Закарпаття 1938–1944 рр., зазвичай лише побіжно згадує ультраправі рухи. Тому висвітлено організаційні зусилля, здійснені в Закарпатті Націонал-соціалістичною угорською партією – Гунгаристським рухом і партією «Стрілохрест» у період із 1938 р. по 1942 р. Констатовано, що 1942 р. став переломним моментом в історії руху в Закарпатті, оскільки 74 місцеві осередки вийшли з партії «Стрілохрест» і приєдналися до Угорської націонал-соціалістичної партії. Зауважено, що розпад єдності партії «Стрілохрест» також вплинув на політичне життя Закарпаття – політичний ландшафт ультраправих у регіоні зазнав змін: вплив партії «Стрілохрест» помітно зменшився, тоді як Партія угорського відродження та Угорська націонал-соціалістична партія почали здобувати підтримку. Через обмеження обсягу і складність подій зосереджено увагу лише на періоді до цього перелому, тобто на 1938–1942 рр. Застережено, що термін «Закарпаття» в назві статті охоплює як угорськомовну низинну смугу, приєднану в листопаді 1938 р., так і гірські русинські території, повернуті в березні 1939 р. Наголошено, що сучасне Закарпаття не становило єдиної адміністративної одиниці в період із 1938 р. по 1944 р.: території, приєднані за Першим Віденським арбітражем, були інтегровані в угорську систему повітів, а окрема адміністративна одиниця під назвою «Закарпатське намісництво» була створена в гірських територіях, по вернутих 1939 р. Тому констатовано, що в географічному плані ця стаття охоплює обидві адміністративні одиниці, а термін «Закарпаття» використано винятково для зручності. У процесі дослідження вивчено переважно матеріали, збережені в Берегівському відділенні Закарпатського обласного державного архіву. Особливо цінними визнано документи різних адміністративних органів, що містять офіційні звіти, повʼязані з партією «Стрілохрест», реєстраційні картки місцевих осередків, імена місцевих партійних лідерів тощо. Водночас зазначено, що хоча Берегівський архів має надзвичайно багатий джерельний матеріал, фонди, які містять документи 1938–1944 рр., часто неповні та містять лише фрагментарні джерела, крім того, значні групи доку ментів, як-от матеріали заступника жупана Березького повіту, наразі недоступні для дослідників.

ПОЛЯКИ ТА ФОЛЬКСДОЙЧІ В НІМЕЦЬКІЙ ПОЛІЦІЇ БЕЗПЕКИ ДИСТРИКТУ «ГАЛИЧИНА» ЯК ЧИННИК ЗАГОСТРЕННЯ ПОЛЬСЬКО-УКРАЇНСЬКИХ ВІДНОСИН

Володимир Ковальчук — 2025-10-15

DOI https://doi.org/10.33402/zuz.2025-21-235-242

Встановлено, що під час німецької окупації дистрикту «Галичина» на службу до місцевих структур поліції СД активно залучали галицьких етнічних німців. З’ясовано, що низка з них була обізнана з польсько-українськими відносинами, мала досвід добросусідства з українською більшістю дистрикту та польською меншиною. Встановлено, що їхнім завданням було запобігати будь-яким конфліктам, що могли зашкодити інтересам Райху. Вони ж, використовуючи широкі повноваження, впливали на діяльність національних організацій, дозволених окупаційною владою, а саме польських і українських «комітетів». Досліджено, що особи польської національності служили в гестапо. Зазначено, що поляки-гестапівці брали участь в ініційованих окупаційною владою розстрілах та арештах мирного цивільного населення. Виявлено, що дехто з них підтримував зв’язки з польським підпіллям й іншими групами, був свідомо налаштований проти українського визвольного руху. На конкретних прикладах продемонстровано, що в низці регіонів дистрикту «Гали чина», як-то Станіславщина, Надвірнянщина, Бережанщина та ін., поляків і фольксдойчів набирали на роботу до окупаційної кримінальної поліції (кріпо). Виявлено, що дехто з них мав зв’язки з польськими підпільними організаціями, а саме із Союзом збройної боротьби й АК. Встановлено випадки, коли ці люди також попереджали цивільних поля ків про потенційні загрози, які могли йти від окупаційної влади. Підсумовано, що участь поляків дистрикту «Галичина» в окупаційних органах поліції безпеки погано впливала на перебіг польсько-українських відносин, адже вони становили меншість, порівняно з українцями – провідною етнічною групою ГГ. Констатовано, що присутність поляків і фольксдойчів серед кадрового складу силових структур дистрикту слугувала чинником загострення взаємин між представниками польської й української національностей.

ЯК ЗБЕРІГАЛИ МОВНУ Й ІСТОРИЧНУ ПАМ’ЯТЬ: RATIO ТА EMOTIO В ЛИСТУВАННІ МОВОЗНАВЦІВ-ЧЛЕНІВ НТШ ЗА РАДЯНСЬКОГО РЕЖИМУ

Ганна Дидик-Меуш — 2025-10-15

DOI https://doi.org/10.33402/zuz.2025-21-243-257

Схарактеризовано значення історичної лексикографії для збереження національної ідентичності, зокрема роль української історичної лексикографії ХХ ст. Зазначено, що українські мовознавці працювали в умовах тотального тиску радянської репресивної системи. Це продемонстровано на прикладі діяльності найбільшого мовознавця-лексикографа першої половини ХХ ст. – проф. Є. Тимченка, дійсного члена НТШ, редактора «Історичного словника українського язика», а також видатного граматиста, автора низки унікальних праць про систему відмінків української мови. Встановлено, що проф. Є. Тимченко був репресований, відбув заслання і до Києва повернувся за кілька років до смерті. Констатовано, що справу Є. Тимченка продовжив проф. О. Горбач, дійсний член НТШ, який зміг уникнути безпосереднього терору радянської системи і тривалий час працював у Німеччині. Зауважено, що власним коштом він перевидав чимало унікальних українських граматик, що вийшли до 1930 р., а також цінні лексикографічні праці, зокрема в останній чверті ХХ ст. до українських мовознавців зусиллями О. Горбача повернувся «Історичний словник українського язика» за ред. Є. Тимченка, виданий у 1930–1932 рр. за життя професора, але згодом заборонений, а текст із наступними літерами – знищений. Взаємозв’язок між поколіннями українських мовознавців ХХ ст. розкрито на основі листування О. Горбача з широким колом учених-гуманітаріїв поза межами України, переважно дійсних членів НТШ, і багатьма вченими, які жили в підрадянській Україні та, попри тотальну систему правління, розвивали українську науку і зберігали традиції та пам’ять про своїх попередників.

ПІСЛЯ МАЙДАНУ Й ОКУПАЦІЇ КРИМУ: УКРАЇНСЬКО-БІЛОРУСЬКІ ВІДНОСИНИ ПОЧАТКУ 2014 РОКУ В ІНФОРМАЦІЙНОМУ ПРОСТОРІ УКРАЇНИ

Pavlo Artymyshyn — 2025-10-15

DOI https://doi.org/10.33402/zuz.2025-21-258-280

Проаналізовано образ українсько-білоруських відносин у лютому–квітні 2014 р. (на тлі подій в Україні після перемоги Революції Гідності й окупації Росією українсько го півострова Крим і частини Сходу України) в інформаційному просторі Української держави. Констатовано, що сюжети щодо українсько-білоруських відносин упродовж лютого–квітня 2014 р. (і навіть ще з кінця 2013 р.) в інформаційному просторі переважно циркулювали довкола таких основних напрямів: перспективи євроінтеграційного курсу України як альтернативи вступу до Митного союзу Євразійського економічного сою зу (членом якого була, зокрема, Республіка Білорусь); оцінки білоруською стороною на чолі з Президентом А. Лукашенком подій Революції гідності та подальшого становлення нової української влади, яка очолила Україну після перемоги Майдану; сприйняття в Мінську російської окупації Криму й окреслення його юридичного статусу після берез ня 2014 р.; білоруські підходи до російської агресії проти України на Сході України з подальшим початком там АТО. Відзначено, що в Україні зауважували, що на кожному з цих етапів позиція офіційного Мінська відзначалася значним лавіруванням між прагненням надалі підтримувати з Україною навіть у постмайданних умовах дипломатичні відносини і радше все ж перебуванням у дискурсі російських наративів, що, зокрема, виявилося в неголосуванні білоруської делегації на рівні Генеральної Асамблеї 27 березня 2014 р. за Резолюцію про територіальну цілісність України № 68/262. Зазначено, що за таких обставин навіть теоретичну ймовірність створити на базі Мінська майданчик для про ведення мирних переговорів у контексті війни на Донбасі не всі в Україні сприймали позитивно, вважаючи, що в такому випадку Росія отримає не нейтральне, а сприятливе та прихильне для себе поле, на якому їй буде легше нав’язувати ультиматуми щодо, наприклад, федералізації України чи тамтешнього статусу російської мови, цілком нівелюючи наявну підтримку української сторони з боку західноєвропейських та американських партнерів.

ОБРАЗ США В УКРАЇНСЬКОМУ ІНФОРМАЦІЙНОМУ ПРОСТОРІ У 2024–2025 РОКАХ

Любомир Хахула — 2025-10-15

DOI https://doi.org/10.33402/zuz.2025-21-281-295

Проаналізовано особливості формування і трансформації образу США в українському медійному просторі протягом 2024–2025 рр. Особливу увагу приділено вивченню впливу зустрічі президентів Д. Трампа та В. Зеленського в Білому домі 28 лютого 2025 р. на українські медійні наративи щодо США. Зазначено, що методологія дослідження ґрунтується на якісно-кількісному контент-аналізі 90 новинних матеріалів 3-х провідних українських медіа («Суспільне Новини», «Громадське», «Українська правда») за період із 27 лютого по 1 березня 2025 р. Застосовано метод цілеспрямованої вибірки з аналізом тональності, емоційного забарвлення та домінантних наративів. Дослідження показало, що у 2024 р. США репрезентували себе переважно як стратегічного партнера України в контексті військової підтримки, економічної допомоги та дипломатичної співпраці, однак аналіз медійного висвітлення зустрічі Трамп–Зеленський продемонстрував кардинальну зміну медіанаративів: від партнерських (напередодні зустрічі) до критичних і скептичних (після зустрічі). Зазначено, що результати контент-аналізу засвідчили домінування негативної тональності (42,2 %) та негатив ного емоційного забарвлення (68,9 %) в повідомленнях після зустрічі. Зауважено, що найпоширенішими наративами стали «США ненадійні/нестабільні» (32,2 %) та «США тиснуть на Україну» (20 %), що свідчило про різке погіршення образу Америки в українському інформаційному просторі. Показано динамічність медійного образу країни та його залежність від конкретних дипломатичних подій. Виснувано, що скандальна зустріч у Білому домі стала критичним маркером трансформації сприйняття США українською аудиторією, призвівши до короткотермінової, але значної зміни медійних наративів.

ЕПІСТОЛЯРНІ СКАРБИ КОСАЧІВ: ІСТОРІЯ З БАГАТЬМА НЕВІДОМИМИ

Валентина Прокіп — 2025-10-15

У Львівському музеї історії релігії 21 жовтня 2025 р. відбувся науковий семінар, співорганізаторами якого стали відділи нової історії України та української літератури Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України. Присутні в залі та на платформі Zoom мали змогу послухати доповідь канд. філол. наук, ст. наук. сп. відділу української літератури Валентини Прокіп на тему «Епістолярні скарби Драгоманових-Косачів: історія з багатьма невідомими». Як упорядниця епістолярної спадщини Лесі Українки й Олени Пчілки, доповідачка розповіла історію збирання й видання листів мисткинь. Науковиця поділилася власними роздумами щодо проблеми збереження рукописів класиків у період більшовицько-комуністичного режиму та нині, під час російсько-української війни. Дослідниця епістолярію родини Драгоманових-Косачів також окреслила завдання сучасної текстології як науки, зосередивши увагу присутніх на потребі виховання нового покоління науковців у цій галузі літературознавства.

В обговоренні взяли участь науковці Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича: д-р іст. наук Ірина Орлевич, д-р філол. наук Тарас Пастух, д-р філол. наук Наталія Мочернюк, д-р іст. наук Роман Голик, канд. іст. наук Наталія Колб, а також співробітники Літературно-меморіального музею Лесі Українки у Звягелі. Організувала й модерувала захід д-р іст. наук Ірина Орлевич.

[Рец.]: ЄВРОПЕЙСЬКА РУСЬ: ПЕРЕОСМИСЛЕННЯ ІСТОРІЇ КРІЗЬ УКРАЇНСЬКИЙ ПОГЛЯД [на кн.]: Raffensperger C. Kyivan Rus in Medieval Europe. Cambridge University Press, 2025. 70 p.

Владислав Кіорсак — 2025-10-15

DOI https://doi.org/10.33402/zuz.2025-21-296-305